У 1968 році Колумбійський університет у Нью-Йорку опинився в епіцентрі студентського протестного руху, що охопив США. Основною причиною протестів стали зв’язки університету з урядовими та військовими структурами. Багато студентів були незадоволені участю університету у дослідженнях для Міністерства оборони США, зокрема про війни та озброєння. Про те як студенти відстоювали позицію відсторонення США від війни у Вʼєтнамі — далі на new-york-yes.com.
Максимальний рівень напруги
На сторінках студентської газети Columbia Spectator з 1965 року з’являлися статті про бюрократію, байдужу адміністрацію та дедалі радикальніші студентські настрої. На тлі війни у В’єтнамі, расової несправедливості та культурних потрясінь молодь вимагала змін — не поступово, а негайно.
Заборони на мітинги, спроби придушити голоси, присутність рекрутерів ЦРУ та армії на кампусі — все це лише підливало олії у вогонь. До осені 1967 року адміністрація офіційно заборонила будь-які протести всередині університетських будівель, але цей указ лише прискорив неминуче зіткнення. У ті дні Колумбійський університет нагадував мініатюру Америки — розділену, розгублену, але сповнену енергії. Адміністрація не знала, як реагувати. Викладачі намагалися виступати посередниками, та швидко втратили довіру. Частина професорів підтримувала студентів, але боялася публічно сказати про це.
Останньою краплею та «сірником», який «підпалив ґніт» стала знахідка в бібліотеці. На початку 1967 року колишній студент Колумбійського університету й активіст руху «Студенти за демократичне суспільство» (SDS) Боб Фельдман натрапив на документи, що свідчили: його університет має офіційні зв’язки з Інститутом оборонного аналізу (IDA) — аналітичним центром, який працював на Пентагон. Для студентів, які виступали проти війни у В’єтнамі, це відкриття пролунало як вибух. Колумбійський університет, що позиціював себе як осередок вільної думки, виявився пов’язаним з військово-промисловим комплексом.
Фельдман оприлюднив знахідку, і вже за кілька тижнів його ім’я з’явилося на сторінках лівих видань. ФБР відразу відкрило на активіста досьє. З цього моменту почалася хвиля антивоєнних протестів, що перетворила університет на арену боротьби між студентами, адміністрацією та державою. SDS вимагала, щоб університет розірвав усі зв’язки з IDA. Коли адміністрація відповіла дисциплінарними стягненнями проти шістьох активістів («Шістки IDA»), протест лише посилився.
Окупація Гамільтон-Холу
У квітні після місяців суперечок, промов та безрезультатних зустрічей студенти вирішують діяти. 23 квітня 1968 року натовп студентів зібрався біля Сонячного годинника — серця кампусу. Коли охорона перекрила доступ до головної бібліотеки, протестувальники рушили маршем до Морнінгсайд-парку.
На майданчику спалахнула сутичка з поліцією — символічна, але достатньо гостра, щоб запалити іскру. Один студент був заарештований. Це стало точкою неповернення. Активісти вирішили, що більше чекати не можна. Вони увійшли до Гамільтон-Холу — старої будівлі з аудиторіями та офісами Колумбійського коледжу й оголосили її «вільною зоною». Так почалася легендарна окупація.
Наступного ранку стався несподіваний поворот. Шістдесят чорношкірих студентів попросили своїх білих союзників покинути будівлю. Вони не розривали союз, але хотіли автономії. Для них це був не лише протест проти університету, а й акт самоповаги, протест проти самого принципу расової нерівності. Вони боялися, що спільна окупація перетвориться на хаос, і що будь-яке пошкодження майна використають проти них — як доказ «агресії чорних студентів». Тому чорношкірі студенти залишилися в Гамільтон-Холі самі — дисципліновані, організовані, спокійні.
Білі студенти своєю чергою перемістилася в інші будівлі — бібліотеку Лоу, школу архітектури, корпуси Фейєрвезера та математики. Кожна з них на кілька днів стала маленьким світом з власним ладом, гаслами, кухнею, правилами, вартовими на дверях та купами листівок, що розліталися кампусом. Білі студенти говорили мовою антивоєнного руху — вони бачили університет як частину системи, що годує війну у В’єтнамі. Чорношкірі студенти говорили мовою самовизначення — для них війна починалася не у В’єтнамі, а тут, у Нью-Йорку, де були порушені їхні права.
У той час як Гамільтон-Холл залишався спокійним центром, у бібліотеці Лоу панував хаос. Саме там студент Марк Радд, один із лідерів, оголосив, що адміністрація має виконати вимоги протестувальників, інакше декана Коулмана триматимуть у заручниках. Коулман, зберігаючи спокій, сам увійшов у будівлю й залишився там на ніч, сидячи за своїм столом серед барикад та плакатів. Йому приносили їжу, він навіть розмовляв із протестувальниками — і за день його відпустили. Газета The New York Times писала, що він «вийшов без жодної ознаки страху».
Місцеві жителі приходили підтримати студентів. Біля дверей висіли плакати: «Black and Harlem United», «Power and Peace». Але не всі студенти підтримували окупацію. З’явилася група «Коаліція більшості» — спортсмени, члени братств, ті, хто вважав, що університет не місце для революції. Вони утворили людський ланцюг навколо бібліотеки, не дозволяючи ні припасам, ні новим протестувальникам проходити всередину.
Кампус розколовся. Одні бачили в окупації героїчний вчинок, інші — загрозу освіті. Та попри суперечки, більшість визнавала — студенти порушили справжні, глибокі проблеми: расу, війну, справедливість, владу.
Придушення протестувальників
У ніч з 29 на 30 квітня 1968 року студентські протести в Колумбійському університеті закінчилися силовим втручанням поліції. Рано-вранці сотні офіцерів Нью-Йоркської поліції увірвалися на територію кампусу, застосувавши сльозогінний газ, кийки та грубу силу, щоб звільнити захоплені будівлі. Єдиним винятком став Гамільтон-Хол. Його вдалося звільнити мирно — завдяки втручанню групи афроамериканських адвокатів, які стояли зовні, готуючись захищати затриманих у суді, а також спеціального загону чорношкірих поліціянтів під керівництвом детектива Сенфорда Гареліка.
Інші будівлі, де протестували переважно білі студенти, поліція зачищала значно жорсткіше. Під час сутичок постраждали понад 130 осіб, серед них — 132 студенти, 4 викладачі та 12 поліціянтів, а понад 700 демонстрантів було заарештовано. Наступного дня зіткнення продовжилися, студенти озброювалися палицями й намагалися чинити опір. Один з поліціянтів, Френк Гуччіарді, отримав тяжку травму — студент стрибнув на нього з другого поверху, офіцер залишився інвалідом.
Наслідки протестів 1968 року у Колумбійському університеті
Протести студентів 1968 року досягли головної цілі — Колумбійський університет розірвав зв’язки з Інститутом оборонного аналізу (IDA), який займався дослідженнями для Міністерства оборони. Протести мали значні особисті наслідки для студентів: щонайменше 30 студентів були відсторонені від навчання. Викладачі, зокрема професор Карл Ховдеґендер, підтримували їхні вимоги, але виступали проти кримінальних звинувачень, хоча визнавали, що студенти діяли без належних підстав.
Акції протесту змінили культуру кампусу. Деякі випускники 1968 року відмовилися від офіційної церемонії, проводячи власні заходи на Лоу Плаза та в Морнінгсайд-парку. Протести показали, що університети не ізольовані від соціальних та економічних конфліктів, які їх оточують.
Комісія Кокса, створена для розслідування протестів, виявила слабкі канали комунікації між адміністрацією, викладачами та студентами, та запропонувала створення представницького університетського сенату, який надавав студентам можливість брати участь у прийнятті рішень.
Фінансово університет постраждав: зменшилися заявки студентів, пожертви та гранти. Відновлення фінансової стабільності зайняло близько 20 років. Протести також вплинули на подальший розвиток американських університетів, сприяючи посиленню ліберальних та лівих тенденцій у вищій освіті.
Таким чином, події 1968 року не лише змінили політику та інфраструктуру Колумбійського університету, а й продемонстрували силу студентських рухів, здатних змінювати суспільство.
Окупація Гамільтон-Холу тривала кілька днів, але її відлуння — десятиліття. Вона показала, що навіть у межах одного університету Америка розділена на дві історії: одну — білу, привілейовану, і другу — чорну, відвойовану з гідністю. У ті весняні ночі 1968 року Колумбія перетворилася на сцену, де зустрілися два рухи — антивоєнний і визвольний. І обидва, попри різні шляхи, говорили одне: свобода не починається з дозволу.