На початку 1960-х років Америка поступово занурювалась у в’єтнамський конфлікт. Вашингтон підтримував уряд Південного В’єтнаму, який боровся проти комуністичних сил Півночі, спонсорованих Радянським Союзом. Для більшості громадян це здавалося віддаленою історією — спробою стримати поширення комунізму десь на іншому кінці світу. Світ бачив у цьому просто чергову шахову партію холодної війни. Але з кожним роком участь США у війні поглиблювалася, а кількість поранених та загиблих солдатів зростала. І саме тоді, серед буденної тиші американського життя, почали звучати перші голоси протесту. Про те як зростали ці голоси в Нью-Йорку та коли вони набули максимального звучання, — далі на new-york-yes.com.
Зародження антивоєнного руху в США
Спершу це були поодинокі, майже непомітні виступи — кількадесят студентів, викладачів, священників, які ставили під сумнів доцільність втручання у внутрішні справи В’єтнаму. Та вже за кілька років ці тихі сумніви перетворилися на потужну хвилю опору, яка винесла на вулиці сотні тисяч людей. У 1963 році світ облетіла приголомшлива фотографія — буддійський монах у полум’ї, який спокійно сидить посеред вулиці Сайгону. Цей акт самоспалення став символом відчаю та глибокої несправедливості, що панувала під владою проамериканського прем’єра Нго Дінь Дьєма. І тоді Америка раптом побачила — у В’єтнамі горить не лише вогонь війни, а й вогонь людського страждання.
Попри тривогу, адміністрація Кеннеді не зупинилася. Президент продовжив відправляти радників та техніку, намагаючись втримати ситуацію під контролем. В одному з останніх інтерв’ю, яке він дав журналісту Волтеру Кронкайту у вересні 1963 року, Кеннеді говорив обережно, але відверто:
«Зрештою, це їхня війна. Вони повинні виграти її або програти. Ми можемо допомогти їм, ми можемо надати їм обладнання, ми можемо надіслати туди своїх людей як радників, але вони повинні виграти її, народ В’єтнаму, проти комуністів».
Однак допомога дедалі більше нагадувала втручання. Америка робила крок за кроком у конфлікт. Антивоєнний рух лише починав розгоратися, але вогонь, який колись запалив буддійський монах у Сайгоні, вже перекинувся на серця американців.
Зростання напруги
Після смерті Джона Кеннеді Америка все глибше занурювалася у в’єтнамську трясовину. Новий президент, Ліндон Джонсон, у березні 1965 року зробив рішучий крок — відправив до В’єтнаму перший контингент бойових військ. Для більшості американців це ще не виглядало катастрофою, але в університетських кампусах уже закипала інша війна — війна за сумління.
Того ж року в студентських середовищах почали з’являтися перші організовані виступи проти війни. Молодь, натхненна прикладом руху за громадянські права, проводила зустрічі-дискусії, де розбирали, що насправді відбувається у В’єтнамі. І вже навесні 1965 року люди вийшли на вулиці. Ліва студентська організація «Студенти за демократичне суспільство» (SDS) закликала до масштабного маршу у Вашингтоні. 17 квітня на Національну алею вийшло понад 15 тисяч людей. Але протест не обмежився столицею. У червні того ж року 17 тисяч людей заповнили Медісон-сквер-гарден у Нью-Йорку. Серед промовців — сенатор Вейн Морс, який не боявся відкрито критикувати президента, активіст Баярд Растін та відомий педіатр Бенджамін Спок, чия популярність серед американських родин зробила його символом морального протесту.
Президент Джонсон намагався применшити значення руху, запевняючи Конгрес, що в країні немає серйозного розколу. Але того самого дня, коли він виголошував ці слова, біля Капітолія поліція заарештувала 350 демонстрантів.
Та антивоєнна хвиля не спинилась — вона лише ширилась. Наприкінці 1965 року до протесту приєдналися навіть школярі. У місті Де-Мойн, штат Айова, 13-річна Мері Бет Тінкер, її брат Джон та їхній друг вирішили висловити незгоду з війною, одягнувши до школи чорні пов’язки жалоби. Адміністрація наказала зняти їх — діти відмовилися й були відсторонені від навчання. Ця, здавалося б, дрібна історія перетворилася на прецедент. Родина Тінкерів за підтримки Американського союзу захисту громадянських свобод (ACLU) подала позов. Справа «Tinker v. Des Moines» у 1969 році дійшла до Верховного суду. Суд ухвалив історичне рішення — учні не втрачають своїх конституційних прав, переступаючи поріг школи.
Тим часом у 1966 році війна розпалювалася все сильніше — і разом із нею зростав рух опору. Наприкінці березня протести охопили всю країну: Нью-Йорк, Бостон, Чикаго, Сан-Франциско, Енн-Арбор та десятки інших міст. У Центральному парку Нью-Йорка збиралися тисячі людей — це вже були не лише студентські бунти, а справжній народний рух проти війни, що ставав символом нової, свідомої Америки.
Найбільший протест у Нью-Йорку
Весна 1967 року стала моментом, коли антивоєнний рух у США досяг свого апогею. 15 квітня Нью-Йорк перетворився на арену історичної події — найбільшого протесту проти війни у В’єтнамі, який зібрав від 300 до 400 тисяч людей. Це був день, коли різні покоління й соціальні прошарки злилися в єдиний голос протесту — голос країни, що більше не хотіла мовчати.
Колони демонстрантів розтягнулися через увесь Мангеттен: від Центрального парку до штаб-квартири ООН. Вони проходили повз Таймс-сквер, несли плакати з гаслами «Bring the Troops Home», «Stop the War in Vietnam» та культове «Make Love, Not War». Над містом лунали пісні, барабани, вигуки, — а в центрі цього людського моря крокували Мартін Лютер Кінг-молодший, Гаррі Белафонте, доктор Бенджамін Спок та інші моральні авторитети того часу.
Очолював рух 82-річний нью-йоркський активіст А. Дж. Масте, символ старої школи миротворців, який уособлював зв’язок поколінь — від ветеранів пацифізму 1930-х років до студентів епохи контркультури.
Учасники маршу йшли п’ять годин під дощем, але не розходилися. Коли Кінг узяв слово біля будівлі ООН, він говорив не гнівно, а з глибоким болем та любов’ю:
«Я виступаю проти Америки не в гніві, а з тривогою та горем у серці, і понад усе з палким бажанням бачити нашу улюблену країну моральним прикладом для світу».
Його слова розірвали мовчання між громадянськими правами й антивоєнним рухом — тепер вони стали єдиним фронтом. Для багатьох це був момент прозріння: війна у В’єтнамі — не питання політики, а питання совісті.
Але влада відреагувала інакше. Вже наступного дня державний секретар Дін Раск заявив, що антивоєнні протести керуються комуністами. «New York Times» подала подію під зверхнім заголовком «Багато призовних карток спалено — яйця кидані на параді». Здавалося, уряд та медіа намагалися применшити значення того, що сталося.
Втім, історія все розставила на свої місця. Війна ще триватиме вісім довгих років, забере десятки тисяч американських та сотні тисяч в’єтнамських життів. Але саме того квітня, під дощем Нью-Йорка, Америка вперше масово сказала «ні» війні. І цей день назавжди залишився символом морального пробудження нації.
Неоднозначна позиція суспільства
Дедалі активніше лунали антивоєнні голоси відомих діячів політики, культури та спорту. Серед них:
- Мартін Лютер Кінг-молодший.
Одним із перших серед національних лідерів відкрито виступив проти війни. Починаючи з літа 1965 року, він засуджував бойові дії як морально неприйнятні та нерозривно пов’язані з расовою несправедливістю в США. Кінг наголошував, що афроамериканська молодь частіше за білих потрапляє на фронт і зазнає більших втрат, тоді як вдома вона позбавлена рівних прав та можливостей.
- Мухаммед Алі.
Чемпіон світу з боксу у важкій вазі, зробив один із найсміливіших кроків, публічно відмовившись від військової служби за переконаннями. Його позбавили чемпіонського титулу, а судові процеси тривали роками, однак зрештою Верховний суд виправдав Алі. Його постава стала символом моральної непокори та відданості власним принципам.
- Джейн Фонда.
Популярна акторка й донька легендарного Генрі Фонди, теж долучилася до руху миру. Її поїздка до Північного В’єтнаму викликала гучний резонанс — одні бачили в ній відвагу, інші звинувачували у зраді. Попри суперечки, Фонда залишалася активною противницею війни, виступаючи на численних мітингах та зборах.
- Джоан Баез.
Відома фолкспівачка використовувала свою сцену як трибуну для миру. Вона співала на протестах, брала участь у громадянських кампаніях, а пізніше допомагала в’єтнамським біженцям, відомим як «люди-човни».
Але рух миру не мав одностайної підтримки. Частина суспільства, особливо консервативні групи, різко засуджувала протестувальників, вважаючи їх «антиамериканцями». У містах часто відбувалися контрдемонстрації, а часом — жорсткі сутички.З усім тим, дії демонстрантів значно вплинули на політичний дискурс США та посилили тиск на уряд для перегляду політики у В’єтнамі.