Її називали «очима, вухами та ногами президента» — саме вона передавала Франкліну безпосередню інформацію про настрій нації. А під час Другої світової війни Елеонора стала голосом моральної підтримки, закликаючи до єдності, віри в демократію та захисту людської гідності. Її безмежна енергія, сміливість та щире співчуття зробили Елеонору Рузвельт не просто першою леді, а справжнім моральним авторитетом свого часу. Докладніше про роль цієї видатної жінки у долі країни, зокрема, під час війни, — далі на new-york-yes.com.
Від втрат до бажання служити людям
Елеонора Рузвельт народилася 11 жовтня 1884 року в Нью-Йорку в заможній та впливовій родині. Її батько, Елліотт Рузвельт, був молодшим братом президента Теодора Рузвельта, а мати, Анна Голл, належала до старовинного роду Лівінгстонів. З дитинства Елеонора оточена традиціями громадської служби, благодійності та високих моральних стандартів.
Проте ранні роки її життя позначені трагедіями. Коли Елеонорі не виповнилося й десяти, вона втратила обох батьків: мати померла у 1892 році, а батько — два роки потому. Після цього дівчинку виховувала бабуся по материнській лінії. До п’ятнадцяти років Елеонора навчалася вдома з приватними репетиторами, а згодом її відправили до школи-інтернату Алленсвуд неподалік Лондона. Там вона потрапила під сильний вплив директорки, французької інтелектуалки Марі Сувестр, яка прищепила ученицям незалежність думки, соціальну свідомість та прагнення до саморозвитку.
Саме роки, проведені в Алленсвуді, Елеонора пізніше називала найщасливішими у своєму житті. Вона розкрилася як особистість, набула впевненості та навчилася дивитися на світ через призму гуманізму й справедливості.
У 1902 році, після закінчення школи, дівчина повернулася до Нью-Йорка, щоб, за тодішньою традицією, «вийти у світ». Але замість блиску світських салонів Елеонора відчула поклик до служіння людям. Вона приєдналася до Молодшої ліги — організації молодих жінок, які займалися соціальною допомогою, — і почала викладати дітям іммігрантів у поселенні на Рівінгтон-стріт на Нижньому Іст-Сайді. Повернувшись до Нью-Йорка, Елеонора зустріла свого далекого двоюрідного брата Франкліна Делано Рузвельта. Їхні стосунки швидко переросли у роман, і 17 березня 1905 року вони одружилися. Подружжя мало шістьох дітей: Анну Елеонору, Джеймса, Франкліна Делано-молодшого, Елліотта, ще одного Франкліна-молодшого та Джона. Один з синів помер ще немовлям.
Нетривіальна Перша леді
Коли у квітні 1917 року Сполучені Штати вступили в Першу світову війну, Елеонора Рузвельт одразу відновила свою волонтерську діяльність. Вона допомагала пораненим солдатам, працювала у Товаристві допомоги ВМС та морської піхоти, а також у їдальні Червоного Хреста. Ця робота надала їй відчуття мети та самоповаги. Пізніше вона згадувала:
«Мені це подобалося… Я просто насолоджувалася цим».
Та 1918 рік став одним із найболючіших у її житті. Елеонора дізналася про роман чоловіка з її секретаркою Люсі Мерсер. Зрада глибоко вразила її, але Франклін, остерігаючись політичного скандалу, відмовився від розлучення. Відтоді Елеонора жила власним життям, зосередившись на дітях, освіті та громадській діяльності.
Після невдалої спроби Франкліна балотуватися у віцепрезиденти у 1920 році, Елеонора все активніше долучалася до політики. Коли чоловік у 1921 році захворів на поліомієліт, саме вона стала його найнадійнішою опорою. Вона приєдналася до Ліги жінок-виборців, Жіночої профспілкової ліги та Демократичного комітету штату Нью-Йорк, вивчала закони, стенограми Конгресу й навчилася аналізувати політичні дебати.
Коли у 1933 році Франклін Делано Рузвельт став президентом, Елеонора скромно заявила, що країна отримає просто звичайну місис Рузвельт. Та вже незабаром стало очевидно: вона змінює саме поняття «перша леді».
Елеонора запровадила пресконференції виключно для жінок-журналісток, чим змусила інформаційні агентства вперше брати на роботу кореспонденток. За 12 років у Білому домі вона провела понад три сотні таких зустрічей. Елеонора Рузвельт подорожувала всією країною, відвідуючи програми «Нового курсу», спілкувалася з робітниками, фермерами, безробітними, особисто звітувала чоловікові про реальні умови життя людей. Вона не боялася виступати з власною думкою: у 1935 році почала вести щоденну газетну колонку «Мій день», де писала про політику, суспільство й особисті враження.
Елеонора проявила рішучість у питаннях расової рівності. У 1939 році, коли організація Дочки Американської революції (DAR) заборонила афроамериканській співачці Меріан Андерсон виступати у своєму залі, вона демонстративно вийшла з організації й допомогла організувати її концерт біля Меморіалу Лінкольна. На нього зібралося понад 75 тисяч людей — подія стала історичною. Іншого разу, під час візиту до Алабами, де влада вимагала расового поділу місць у залі, Елеонора принесла власний розкладний стілець і поставила його прямо в проході — символічно об’єднавши білих та чорношкірих слухачів.
Голос підтримки на початку війни
Коли на світанку Другої світової війни знову здригнулася планета, Елеонора Рузвельт уже не була просто першою леді — вона стала моральним компасом для мільйонів американців. Народжена в родині, де президентські портрети були частиною родинної історії, Елеонора бачила Америку у вирі двох світових воєн та Великої депресії. І в кожному з цих випробувань вона була не лише свідком, а й рушійною силою змін.
Того ж вечора, коли президент виголосив свою знамениту промову «День ганьби», у радіоетер вийшла Елеонора. Її звернення було тихішим, але не менш важливим. Вона говорила про мужність, про роль жінок та дітей у майбутній боротьбі, закликала американців не впадати у страх, а діяти. Її голос, спокійний та твердий, став для багатьох втіхою серед тривоги.
Елеонора жила в ритмі війни — між офіційними обов’язками й домашнім вогнищем. Здавалося, її енергія безмежна. І хоча сама Елеонора зізнавалася, що постійно відчувала, ніби робить замало, її діяльність давала мільйонам відчуття, що навіть у найтемніші часи Америка не втратила своє людське обличчя.
Елеонора Рузвельт не носила військової форми, але її фронт пролягав через усю країну — у школах, лікарнях, фабриках, радіоетерах та газетних колонках.
Небезпечні подорожі
У 1943 році Елеонора Рузвельт вирушила на Тихоокеанський фронт — туди, де вирувала найжорстокіша частина війни. Спочатку її поїздку планували лише як візит доброї волі до Австралії та Нової Зеландії, однак вона наполягла, щоб побачити справжній фронт — Гуадалканал та сусідні острови. Її рішучість перемогла сумніви військових, у результаті перша леді відвідала 17 островів та зустрілася з понад 400 тисячами солдатів.
Елеонора не шукала почесних заходів — вона прагнула побачити, як живуть та працюють ті, хто наближає перемогу. Перша леді проводила дні в лікарнях, розмовляла з пораненими, обіцяла писати їхнім родинам та завжди дотримувала слова. Вона зустрічалася з жінками, які на рівні з чоловіками виконували важку військову роботу, і невтомно розповідала про це у своїй колонці «Мій день», підтримуючи моральний дух американців.
Журнал Time писав:
«Жодна інша мати в США не бачила стільки панорами війни — поту, нудьги та страждань».
Вона не боялася небезпеки, її присутність давала солдатам відчуття, що про них пам’ятають удома, а її слова нагадували всім, що війна — це не лише битви, а й людські долі. Адмірал Вільям Галсі, який спершу виступав проти її поїздки через ризики, після зустрічі визнав:
«Вона зробила більше добра, ніж будь-яка інша людина чи група цивільних, які проходили через мій підрозділ».
Для Елеонори ці подорожі стали не просто випробуванням сміливості — вони загартували її переконання, що справжній мир можна побудувати лише тоді, коли людство не забуде ціну війни.
В одній зі своїх колонок вона написала:
«Якщо покоління, яке бореться сьогодні, хоче закласти основи мирного світу, усі ми, хто бачив війну зблизька, повинні пам’ятати те, що бачили, і додавати дух хрестового походу в усю нашу роботу».
Після війни
Після смерті президента Франкліна Делано Рузвельта у квітні 1945 року Елеонора не зникла з публічного життя — навпаки, розпочала новий етап своєї місії. Президент Гаррі Трумен запросив її до складу американської делегації в новоствореній Організації Об’єднаних Націй. Там вона очолила Комісію з прав людини та стала працювати над Загальною декларацією прав людини, ухваленою Генеральною Асамблеєю 10 грудня 1948 року. Саме ця декларація стала моральним кодексом післявоєнного світу та головним спадком Елеонори Рузвельт.
Після відставки з делегації у 1953 році, вона не зупинилася, стала активною діячкою Американської асоціації ООН, очолювала її Раду директорів, виступала на міжнародних конференціях, вела широку гуманітарну діяльність.
Як і за часів війни, Елеонора залишалася невтомною мандрівницею. Її бачили у десятках країн, де вона зустрічалася зі світовими лідерами, виступала перед студентами, журналістами, волонтерами. Вона писала книги, читала лекції, а її улюблена колонка «Мій день» виходила до останніх тижнів життя.
7 листопада 1962 року Елеонора Рузвельт померла від рідкісної форми туберкульозу. Вона була похована поруч із чоловіком у Рожевому саду родинного маєтку в Гайд-парку, що на березі Гудзону.