Його імʼя в американській історії стало символом зради. Це прізвище часто асоціюють з вчинками, настільки ганебними, що його значний внесок у боротьбу за незалежність США до моменту переходу на бік ворога майже забутий. Що змусило відважного патріота зробити такий вибір та чи можна було змінити хід історії, якщо його б вчасно почули та спробували зрозуміти, — далі на new-york-yes.com.
Амбітний та цілеспрямований
Бенедикт Арнольд народився 14 січня 1741 року в Норвічі, штат Коннектикут. Його прапрадід був одним із засновників Род-Айленда, а прадід п’ять разів обирався губернатором цього штату. Проте нащадки давніх родичів обрали інший шлях. Батько, бондар, розтратив родинний статок та почав зловживати алкоголем, а мати померла, коли хлопцеві було всього сімнадцять.
З дитинства Бенедикт проявляв сміливість та любов до пригод. Він рано здобув базову освіту, а у чотирнадцять років став учнем аптекаря. Однак жага до пригод двічі штовхала його до лав ополчення під час франко-індіанської війни. Кожного разу хлопця повертали додому родичі, щоб він закінчив навчання.
Після смерті батьків Арнольд переїхав з сестрою до Нью-Гейвена, де відкрив власний магазин біля Єльського коледжу, торгуючи книгами, ліками та ювелірними виробами. Він швидко здобув репутацію успішного торговця, який контролював кораблі, що плавали від Карибського басейну до Канади.
Від відважного капітана до героя озера Шамплейн
Пригодницький дух та авантюризм не давали Бенедикту спокійно розвивати бізнес. Коли у квітні 1775 року спалахнула Війна за незалежність, він не вагався вступити до Континентальної армії. Його енергія та рішучість проявилися відразу. Арнольд очолив разом з Ітаном Алленом атаку на британський форт Тікондерога в Нью-Йорку 10 травня 1775 року. Хоч між командирами виникли суперечки щодо розподілу влади, вони зуміли скоординувати дії. Форт був захоплений майже без опору, а загін Арнольда продовжив операцію, захопивши Краун-Пойнт та Форт-Джордж у долині Шамплейн до кінця червня того ж року. Ці блискучі успіхи зміцнили репутацію Арнольда як сміливого та винахідливого стратега, хоча його амбіційні задуми часто викликали заздрість серед інших офіцерів.
Наступним випробуванням став осінній похід до Канади. Арнольд очолив експедицію, яка пройшла через пустелю штату Мен — виснажливий та небезпечний маршрут, що став справжнім випробуванням витривалості його солдатів. Разом із генералом Річардом Монтгомері Арнольд атакував добре укріплений Квебек. 31 грудня 1775 року, під час відчайдушного штурму в хуртовину, Арнольд отримав тяжке поранення в ногу. Бій закінчився поразкою, сотні американських солдатів загинули або потрапили в полон, а Канада залишилася під контролем британців. Проте навіть у невдачі Арнольда визнали блискучим тактиком та відважним командиром, і він отримав звання бригадного генерала.
Влітку 1776 року його стратегічні здібності знову стали на вагу золота. Бенедикт отримав командування новоствореною американською військово-морською флотилією на озері Шамплейн, усвідомлюючи важливість перешкоджання британському вторгненню з Канади. У жовтні 1776 року він несподівано атакував британський флот біля острова Валькур. Хоча прямої перемоги здобути не вдалося, його сміливі дії уповільнили просування ворога настільки, що бойовий сезон для британців завершився, а північний фронт залишився під контролем колоністів.
Ці роки заклали фундамент слави Бенедикта Арнольда як одного з найвидатніших та найвідважніших генералів революційної Америки. Він поєднував стратегічне мислення, відчайдушну сміливість та вміння мобілізувати людей, здобуваючи перемоги навіть у найскладніших обставинах.
Розчарування та поворотний момент
Після численних героїчних подвигів у боротьбі за незалежність Арнольд відчував, що Континентальний Конгрес та його колеги-офіцери недооцінюють його заслуги. Попри блискучі перемоги в Канаді та на озері Шамплейн, він спостерігав, як молодші за нього офіцери отримують підвищення до генерал-майорів, залишаючи його на другорядних посадах. Обурення було таким сильним, що Арнольд навіть думав залишити армію. Лише особисте втручання Джорджа Вашингтона утримало його від відставки.
У 1777 році, коли Арнольд був нарешті підвищений до генерал-майора та призначений військовим командувачем Філадельфії, конфлікти з колегами лише загострилися. Він сварився з кількома офіцерами, зокрема з Мойсеєм Хейзеном, Джоном Брауном та Джеймсом Істоном. Втім, навіть у цей складний час Арнольд продовжував проявляти себе як видатний військовий. У квітні 1777 року він відбив британський напад на Денбері в Коннектикуті, проявивши рішучість та хоробрість, хоч і відчував гіркоту через відсутність справедливого визнання. Його успіхи в серпні на форті Стенвікс та у битвах при Саратозі, де він знову отримав поранення у ногу, знову підтвердили військову майстерність. Попри непорозуміння з генералом Гейтсом, завдяки втручанню Вашингтона та Конгресу Арнольд отримав офіційне визнання та повернувся до Філадельфії для відновлення.
У Філадельфії життя Бенедикта стало ще розкішнішим, але разом із тим і суперечливим. Він вступав у ділові операції, порушуючи державні та військові правила, часто контактував із сім’ями лоялістів. У квітні 1779 року Арнольд одружився з Пеггі Шиппен, дочкою відомого лояліста, що значно зблизило його з людьми, що симпатизували британцям. Ці стосунки, разом з постійними фінансовими труднощами та образами від Континентального Конгресу, заклали ґрунт для того, що згодом назвали його зрадою.
Арнольд відчував, що його відданість справі Америки недооцінена, а його заслуги часто приписували іншим. Образа, борги, суперечки зі старшими офіцерами та близькість до лоялістів створили психологічний фон, який у кінцевому підсумку штовхнув Бенедикта на шлях зради. Хоча він і залишався відданим своїм військовим обов’язкам у битвах, його серце вже було наповнене розчаруванням та відчуттям невдячності з боку тих, кому він служив.
Зрада та викриття Бенедикта Арнольда
На початку травня 1779 року Бенедикт Арнольд розпочав таємні переговори з британською штаб-квартирою, закладаючи фундамент своєї найвідомішої та найсумнішої сторінки в історії. Через рік Арнольд передав британцям важливу інформацію про плани американського вторгнення в Канаду.
У липні 1780 року він отримав командування стратегічно важливим фортом у Вест-Пойнті, штат Нью-Йорк. Саме тут Арнольд мав намір здати позицію британцям за винагороду у 20 000 фунтів стерлінгів, домовившись про це через свого британського контакта, майора Джона Андре. Однак план був розкритий. Андре був захоплений американськими військами під час перетину фронту в цивільному одязі. Документи, знайдені у нього, викрили Арнольда як державного зрадника.
Коли Андре був страчений як шпигун, Арнольд втік на британському кораблі, уникаючи арешту.
Його втеча залишила глибокий осад не тільки серед патріотів, але й серед лоялістів, які очікували від нього більшої обережності. Незабаром Арнольд очолив британські війська в рейді на Нью-Лондон, 6 вересня 1781 року, де його війська спалили місто та вбили десятки людей. Ці дії остаточно зіпсували його репутацію, зробивши Бенедикта символом зради та жорстокості.
Після закінчення війни Арнольд вирушив до Англії, сподіваючись на регулярне військове звання, але не здобув його. Він займався різними бізнес-проєктами, включно зі спекуляціями землею в Канаді, а згодом провів кілька років у Вест-Індії, працюючи капером. У 1791 році Бенедикт остаточно оселився у Лондоні, де прожив до смерті у 1801 році.
Історія Арнольда стала символом драматичного контрасту. Спочатку він був героєм великих битв, а потім — найбільш відомим зрадником Америки. Його зрада принесла британцям тимчасові військові переваги, але водночас посилила рішучість патріотів та підняла моральний дух всього руху за незалежність. Пам’ять про нього у США залишилася як застереження: навіть герої можуть стати зрадниками, якщо їхні відданість та прагнення залишаються невизнаними.